Development Center Schoolife

Центр Развития "Школа Жизни" (2010)

 

Центр развития

«Школа Жизни»

alenikbel@ukr.net

066-766-69-63

 

ДОСЛІДЖЕННЯ САМОСВІДОМОСТІ ТА ЇЇ ЗВЯЗКУ ІЗ ПРОЦЕСАМИ

САМОАКТУАЛІЗАЦІЇ І САМОРЕАЛІЗАЦІЇ В ПСИХОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ

УДК 159.95

О.М. Білецький

Харківський національний педагогічний Університет iмені Г.С. Сковороди
Анотація

Розглядаються найбільш поширені уявлення щодо структури та рівневої будови самосвідомості. Розкривається та порівнюється зміст понять «самосвідомість» і «Я-концепція». Висловлюється думка про необхідність виділення першого та другого рівня «Я–концепції» з метою визначення «самоактуалізації» та «самореалізації» як провідних понять психології самосвідомості.  

Ключові слова: самосвідомість, Я-концепція, рівні Я–концепції, самоактуалізація, самореалізація.

Актуальність. Дослідження самосвідомості вже стали класикою сучасної психологічної науки і, проте, їх роль при вирішенні завдань вивчення особливостей психічного функціонування людини невпинно зростає. Це пов'язано з потребою визначення ступеня важливості людини як суб’єкта життєтворчості в умовах сучасності, здібностей людини перетворювати себе і навколишній світ.

Постановка проблеми. Як невирішену проблему, яка уникає від науково-психологічного аналізу, як проблему високого життєвого значення, що вінчає психологію особистості, характеризував проблему самосвідомості О.М.Леонтьєв [8]. Він вважав, що наявність тієї або іншої межі самосвідомості забезпечується шляхом емоційно-когнітівного узагальнення ситуацій, в яких у особистості виникають проблеми, і мотивів, щодо яких вони виникають.

В багатьох дослідженнях останніх десятиліть самосвідомість в загальному вимірі визначається як свідоме когнітивне сприйняття та оцінка суб’єктом самого себе. Тоді виникає питання про місце та роль «Я – концепції» в процесі самосвідомості. Багато авторів ототожнюють ці два різні за змістом поняття. Крім того, серед сучасних дослідників самосвідомості в цілому та її структурних елементів зокрема, немає єдиної думки з приводу сфери реалізації останніх, особливо це стосується мотиваційного елементу.  

Мета даної статті - провести аналіз досліджень самосвідомості та розглянути її зміст через структуру та рівневу будову, чітко визначити поняття «Я–концепції», показати центральну роль мотиваційного елементу (самоактуалізація, самореалізація) самосвідомості в становленні «Я-концепції».

Самосвідомість особистості як один з проявів внутрішнього світу людини завжди була у центрі уваги видатних філософів та психологів. Дана проблема хвилювала вчених ще з античності. Для таких філософів, як Платон, Сократ і Аристотель поняття самосвідомості було тотожне самопізнанню. У другій книзі «Великої етики» Аристотель аналізував самопізнання і можливості самоспоглядання Бога в співвідношенні понять самозадоволеності і дружби. Він стверджував, що найважче, але і найприємніше — пізнання самого себе. Проте, самі по собі, вважав Аристотель, ми не можемо споглядати самих себе.

В період середньовіччя філософ Августин вважав, що абсолютно достовірне сприйняття людиною власного життя у жодному випадку не слід розглядати як ні до чого не зобов’язуючий факт; навпаки, воно повинне нерозривно зв'язуватися з усвідомленням людиною своїх обов'язків перед самим собою, своїми близькими і «внутрішнім вчителем», що втілює в собі незмінну єдність етичних цінностей. Пізніше, в класичній німецькій філософії, категорія самосвідомості незмінно зв'язується з моральністю. Так, І.Кант розглядав самосвідомість, як необхідну передумову моральності і моральної відповідальності [5].

У російській філософській думці етичні традиції підтримував   М.М. Бахтін, який розглядав самосвідомість у руслі християнської моральності, як свідомість вини-відповідальності, вважаючи, що лише єдність відповідальності гарантує внутрішній зв'язок елементів особистості [1].

У психології проблема самосвідомості була поставлена у 1892 році У. Джемсом. Зрозумілий вже античним філософам факт, що людина може пізнавати не лише навколишній зовнішній світ, але і саму себе, був представлений У. Джемсом в чітких психологічних термінах. Суб'єкт, що пізнає себе, був названий «Я-суб'єктом», а ті особливості, які він може у себе виявити і пізнати, - «Я-об'єктом». Таким чином, У. Джеймс розмежовує «Я, яке пізнає» і «емпіричне Я». «Емпіричне Я» - це те, що людина може назвати своїм: власне тіло, психічні сили, одяг, будинок, сім'ю і таке інше. «Емпіричне Я» У.Джемс поділяє на матеріальне «Я» - тіло, одяг тощо, соціальне «Я» - ставлення інших до індивіда, особливе ставлення значимих інших та духовне «Я» - духовні здібності індивіда і процеси свідомості. Головними компонентами самосвідомості в У. Джемса є соціальне і духовне «Я». Матеріальне «Я» знаходиться на найнижчому рівні ієрархії. Проте соціальні і індивідуально-природні компоненти «Я» залишаються у схемі У. Джемса розташованими поруч. Тим часом усвідомлення індивідуально-природних якостей також має свої соціальні передумови.  У. Джемс вважав, що не існує такого Я, яке було б відмінним від сукупності або потоку переживань. Він стверджував, що кожен момент свідомості привласнює кожен попередній момент, і тому той, хто пізнає, якось включений в Я, яке пізнається [6].

Багато вчених залишають «Я, яке пізнає» осторонь, як щось якісно відмінне від «емпіричного Я». Інші, як і У. Джемс, вважають що «Я, яке пізнає», якимсь чином міститься усередині «емпіричного Я». Треті  стверджують, що є тільки єдине Я,  яке і пізнає, і думає, і відчуває, і робить – все в одному сплаві. Але всі згодні з тим, що функція пізнання – абсолютно необхідний атрибут Я, як би його не визначали [11].  

Як ми бачимо, дослідження характеристик «Я-суб'єкта», до теперішнього часу обмежуються лише здатністю пізнавати себе. А ті особливості, які можуть і фактично пізнаються людьми в різних обставинах, стали предметом аналізу, класифікації і емпіричних досліджень багатьох авторів.

Вивченню самосвідомості присвячена велика кількість робіт таких видатних вітчизняних психологів як Б.Г.Ананьєв, О.О.Бодальов, Л.І.Божович, Л.С.Виготський, І.С.Кон, С.Л.Рубінштейн, В.В.Столін, І.І.Чеснокова та ін. Серед іноземних психологів найбільший внесок у розвиток цієї проблематики зробили Р.Бернс, У.Джемс, Е.Еріксон, А.Маслоу, Г.Олпорт, К.Роджерс, В.Франкл, З.Фрейд, К.Хорні та ін.

В сучасній психології дослідження проблеми самосвідомості характеризуються своєю багатовекторністю. В рамках завдань, поставлених в цій статті, важливо виділити дослідження, які спрямовані на визначення морального елементу у структурі самосвідомості (Ю.А.Аленсєєва, Р.В.Павелків, Л.М.Сокол та ін..) та вирішення проблеми продуктивної самореалізації (Т.П.Вівчарик, С.О.Видяев, О.М.Гавалешко, О.В. Кораблева, О.В. Черепанова).

В багатьох концепціях сутність самосвідомості визначається через її структуру. Так, видатний вітчизняний психолог Л.С. Виготський, вказує на те, що передумовою появи самосвідомості, як вищого етапу в розвитку свідомості, виступає становлення процесів відділення себе від світу, розділення зовнішньої і внутрішньої реальності. Відповідно до його поглядів, самосвідомість як самопізнання пов'язане з когнітивним розвитком. Виникнення самосвідомості створює можливість саморозвитку (свідомого розміркованого управління власним розвитком), «самооформлення». З позицій культурно-історичної концепції Л.С.Виготського, структура, тип і характер розвитку самосвідомості розкриваються в аспекті впливу соціального середовища. Вона як ідеальна форма має своїх носіїв (знак, слово, символ, значення і сенс), що викликають до життя внутрішні форми діяльності, виступаючи тим самим посередниками-медіаторами розвитку реальної форми. Тому самосвідомість для Л.С.Виготського - соціальна свідомість, перенесена всередину.

Вивчаючи проблему структури самосвідомості, Л.С.Виготський зупиняється на шести напрямках, які характеризують її структуру: накопичення знань про себе, зростання їх зв'язності і обґрунтованості; поглиблення знань про себе, психологізація (поступове входження в образ уявлень про власний внутрішній світ); інтеграція (усвідомлення себе єдиним цілим); усвідомлення власної індивідуальності; розвиток внутрішніх моральних критеріїв при оцінюванні себе, своєї особистості, які запозичуються з об'єктивної культури; розвиток індивідуальних особливостей процесів самосвідомості [4].

Власну психологічну модель самосвідомості особистості створила О.А. Бєлобрикіна. Її модель відображає сутнісні характеристики самосвідомості і самосмислової сфери особистості та динаміку їх розвитку. Відчуття самототожності складає базис розвитку самосвідомості і самосмислової сфери особистості. Також О.А. Бєлобрикіною виділені психологічні утворення (підструктури) самосвідомості (емоціонально-оцінюючий компонент; вольовий компонент; когнітивний) і самосмислової сфери особистості  (первинний (цілісний) образ Я; спільна самооцінка; первинна Я-концепція; часткова самооцінка; сукупність Я-образів (їх диференціація, змістовно-смислове насичення, рухливість, пластичність і ієрархія); глобальна Я-концепція; самосвідомість) [2] .

В.С. Мухіна розуміє самосвідомість як універсальну, таку, що історично склалася, і соціально обумовлену психологічно значиму структуру, що властива кожному соціалізованому індивіду.  Ця структура містить ланки, що складають вміст ключових переживань особистості і виступають внутрішніми чинниками рефлексії, ставлення особистості до самої себе і навколишнього світу.   В.С. Мухіна виділяє п'ять ланок структури самосвідомості: 1 — ідентифікація з ім'ям і із замінююч им його займенником «Я», з образом тіла, індивідуальна духовна сутність людини; 2 — прагнення до визнання; 3 — статева ідентифікація; 4 — психологічний час особистості (індивідуальне минуле, сьогодення, майбутнє, а також історичне минуле, сьогодення, майбутнє свого етносу); 5 — соціальний простір особистості (права і обов'язки). Автор вважає, що ланки самосвідомості формуються у всіх людей, незалежно від приналежності до певного етносу, розрізняючись в змістовному наповненні ланок самосвідомості залежно від характеристик етнічного середовища і від соціальної ситуації розвитку. Цінності, що входять до змісту структурних ланок самосвідомості, переживаються людиною як унікальні особистісні потреби [10].

В.С. Мерлін вказує, що об'єктом генетично первинної наочної свідомості є реальна дійсність, а об'єктом самосвідомості є власна особа як суб'єкт діяльності, тому основні функції самосвідомості – розвиток і удосконалення себе - здійснюються суб'єктом не ізольовано, а в поєднанні з пізнанням зовнішнього світу. В.С. Мерлін виділив чотири компоненти самосвідомості (свідомість свого «Я» як активного початку, свідомість тотожності своєї особистості, усвідомлення своїх психічних властивостей, соціально-етична самооцінка), а також підкреслив, що вони знаходяться у відповідному генетичному і функціональному зв'язку [9].

Проблема самосвідомості розглядалася багатьма іноземними психологами із залученням такого поняття як «Я-концепція».

Так, Р.Бернс називає «Я-концепцією» сукупність установок на себе. Він виділяє описову і оціночну складову «Я-концепції», і три головні елементи установок: переконання, які можуть бути як обґрунтованими, так і необґрунтованими (когнітивна складова установки); емоційне ставлення до цього переконання (емоційно-оціночна складова); відповідна реакція, яка, зокрема, може виражатися в поведінці (поведінкова складова). Стосовно «Я-концепції», ці три елементи установки Р. Бернс конкретизує таким чином: «образ Я» - уявлення індивіда про самого себе (когнітивна складова), самооцінка - афективна оцінка цього уявлення, яка може характеризуватися різною інтенсивністю, оскільки конкретні риси «образу Я» можуть викликати більш-менш сильні емоції пов'язані з їх прийняттям або засудженням (оціночна складова) і потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані «образом Я» і самооцінкою (поведінкова складова) [3].

Для вирішення проблеми самосвідомості в поняттях сучасної психології Г. Олпорт оперує поняттям «пропріум» (proprium від латинського - особиста власність). «Пропріум» — це сукупність всіх сторін особистості, її внутрішня єдність. Г. Олпорт виділяє ряд аспектів, які беруть участь в розвитку «пропріума» впродовж всього життя індивіда. Кінцевим результатом їх розвитку стає сформоване зріле «Я» як об'єкт суб'єктивного пізнання і відчуття. Серед функцій «пропріума» він виділяє наступні: відчуття тіла — тілесне Я, самототожність або відчуття себе собою — відчуття яке зростає поступово, розширення Его, раціональний суб'єкт, образ себе, особистісне прагнення або мотивація і остання функція - суб'єкт пізнання, яка знаходиться над останніми «пропріатівними функціями» і синтезує їх. Остання функція полягає в тому, що людина пізнає не лише об'єкти матерії, але і самого себе. Перші три функції розвиваються в ранньому дитинстві. Останні ж залежать від індивідуальних особливостей людини, її життєвого шляху. Г. Олпорт підкреслює, що на будь-якій стадії становлення особистості розвивається не одна, а цілий сплав «пропріатівних функцій». Так, наприклад, в ситуації досягнення зрілою особою саморозуміння (самооб'єктивізації) активізується аспект, що пізнає, раціональний суб'єкт «пропріума», особисте прагнення, розширення Его і образ себе. «Пропріум» — це позитивна властивість людської природи, пов'язана з творчим розвитком особистості [11].

Засновник аналітичної психології К. Юнг поряд з «Я» («Его»), як суб'єктом свідомості, виділяє «самість», як об'єкт «тотальної психіки», що включає і свідоме, і несвідоме. Юнг ввів нові категорії, підкреслюючи багаторівневість структури особистості, її самосвідомості, «самості». Він додав ще один вимір в розуміння несвідомого: природжений досвід людства як виду (колективне несвідоме). Природжені тенденції усередині колективного несвідомого, що отримали назву архетипів, є внутрішніми детермінантами психічного життя людини. Чотири таких архетипа зустрічаються частіше за інших – це персона, аніма і анімус, тінь і «Я». Але найбільш важливим з цих архетипів Юнг вважав «Я». Поєднуючи і гармонізуючи всі ці аспекти несвідомого, «Я» утворює єдність і стабільність особистості. Таким чином, завдання «Я» – інтеграція різних підсистем особистості. Юнг порівнював «Я» з поривом або прагненням до самоактуалізації, що визначає гармонійність і цілісність, найбільш повне розкриття можливостей особистості [18].

У дослідженнях видатних психологів неодноразово висловлювалася ідея про те, що самосвідомість має рівневу будову. Так, С.Л. Рубінштейн вважає, що розвиток самосвідомості проходить через декілька рівнів – від простого нерозуміння відносно самого себе до усе більш поглибленого самопізнання, що з'єднується потім з усе більш визначеною самооцінкою, яка час від часу  може коливатися. Він відводить самосвідомості одне з найголовніших місць в дослідженні особистості. С.Л. Рубінштейн відзначає, що одне з важливих, завершуючих питань, які встають в плані психологічного вивчення особистості, це питання про її самосвідомість, про особистість як «Я», яка в якості суб'єкта свідомо привласнює собі все, що робить людина, відносить до себе всі її вчинки і свідомо переймає на себе за них відповідальність як їх автор і творець [14].

Рівневу концепцію самосвідомості сформулював І.С. Кон, використовуючи поняття установки. Підстави для цієї концепції він знаходить в теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки. Для характеристики самосвідомості І.С. Кон активно використовує поняття «Я-образу», як її продукту. В цілому «Я-образ» розуміється як настановна система; установки характеризуються трьома компонентами: когнітивним, афективним і, похідним від перших двох, поведінковим (готовність до дій відносно суб'єкта). Нижній рівень «Я-образу» складають неусвідомлені, представлені лише в переживаннях установки, що традиційно асоціюються в психології з самопочуттям і емоційним ставленням до себе; вище розташовані усвідомлення і самооцінка окремих властивостей і якостей; потім ці часткові самооцінки складаються у відносно цілісний образ; і нарешті, сам цей «Я-образ» вписується в спільну систему ціннісних орієнтацій особистості, пов'язаних з усвідомленням нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для досягнення цих цілей [7].

Згідно В.В. Століну, рівні самосвідомості визначені рівнями активності людини, яка одночасно є біологічним індивідом (організмом), соціальним індивідом і особистістю. Взаємоіснування рівнів відповідає наступним принципам: а) кожен з рівнів розвитку того або іншого процесу або структури є необхідним для наступного; б) кожен з рівнів розвитку має свою власну природу, тобто утворений істотно різними зв'язками, стосунками, опосередкуваннями; в) кожен з нижчих рівнів до певного ступеня є умовою розвитку вищого; г) вищий рівень управляє нижчим; д) іманентний розвиток кожного рівня не припиняється з вищерозміщеним. В основі одиниць самосвідомості вказаних рівнів лежить виділене ним поняття «сенс Я». Сенс «Я» породжується як відношення мотиву або мети та релевантних їх досягненню якостей суб'єкта і оформлюється в самосвідомості в значеннях (когнітивний аспект) і емоційних переживаннях (емоційний аспект). У міру розширення зв'язків людини зі світом, перетинання різноманітної діяльності, розширення її мотиваційної сфери виникає множина сенсів «Я». Сукупність різних сенсів «Я» представляється цілісною картиною, виступаючою у вигляді «Я–образу». На індивідуальному рівні, сенс «Я» частково збігається з самооцінкою і виконує в основному адаптивну функцію у відношенні до діяльності суб'єкта. Але нерідко яка-небудь дія може бути зв'язана одночасно з двома мотивами, що мають і позитивний, і негативний для особистості сенс; тоді виникає суперечність сенсів «Я». Ставлення особи до себе має когнітивну і емоційну складові. Когнітивна складова сенсу «Я» (емоційно-ціннісне ставлення особистості до себе) складна і багатовимірна, оскільки складний і багатовимірний сам об'єкт ставлення — реальне «Я» особистості. У спеціальному емпіричному дослідженні В.В. Століним була встановлена тривимірна структура ставлення до себе, яка формується по наступних осях: «симпатія - антипатія», «повага - неповага», «близькість - віддаленість» [16].

Два рівні самосвідомості по критерію тих рамок, в яких відбувається співвідношення знань про себе пропонує розрізняти І.І. Чеснокова. На першому рівні таке співвідношення відбувається в рамках зіставлення «Я» і «іншої людини». Спочатку деяка якість сприймається і розуміється в іншій людині, а потім ця якість переноситься на себе. На другому рівні співвідношення знань про себе відбувається в процесі аутокомунікації, тобто в рамках «Я» і «Я». На цьому другому рівні особистість співвідносить свою поведінку з тією мотивацією, яку вона реалізує. Вищого розвитку самосвідомість на другому рівні досягає при формуванні життєвих планів, життєвої філософії, власної суспільної цінності особистості, власної гідності.

І.І. Чеснокова  визначає самосвідомість як  особливо складний процес опосередкованого пізнання себе, розгорнений у часі, пов'язаний з рухом від поодиноких ситуативних образів через інтеграцію схожих незлічених образів в цілісне утворення – у поняття власного «Я» як суб'єкта. Багатоступеневий і складний процес самопізнання пов'язаний зі всілякими переживаннями, які надалі також узагальнюються в емоційно-ціннісне ставлення особистості до себе. І.І. Чеснокова вважає, що в структурному відношенні самосвідомість можна охарактеризувати як єдність трьох сторін – пізнавальної (самопізнання), емоційно-ціннісної (самовідношення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) [17].

Хоча, в конкретному значенні терміну, самоактуалізація є проявом у поведінковому плані здібності до саморегуляції, А.О.Деркач і О.В.Москаленко в структурі самосвідомості, окрім когнітивного, емоційного і операціонального (поведінкового), виділяють і мотиваційний компонент. І якщо когнітивний компонент реалізується в самопізнанні; емоційний – у саморозумінні; операціональний - в саморегуляції, то мотиваційний реалізується в процесі самоактуалізації [12].

Проблему потреби особистості в самоактуалізації досліджував  К. Гольдштейн. Виходячи з нового уявлення про динаміку живої системи, він вважав що організм як жива система прагне до актуалізації тих можливостей, які закладені у ньому від природи. Процес розгортання цих можливостей К. Гольдштейн назвав «самоактуалізацією» і акцентував, що самоактуалізація  особистості є основним мотивом і метою її життя [13].

Інша важлива теза, характеризуюча самоактуалізацію, була запропонована К. Роджерсом. Він вважав, що люди здатні визначати свою долю. Актуалізуватися - значить ставати реальним, існувати фактично, а не лише потенційно. К. Роджерс вважав, що особистість володіє природженою тенденцією до самоактуалізації і прагнення до неї виявляється в цілеспрямованому задоволенні потреби в самоактуалізації в її життєвій реальності. Самоактуалізація передбачає реалізацію особистісного потенціалу і вдосконалення людини. Особистості, які самоактуалізуються, за визначенням А. Маслоу, повністю реалізують все, на що вони здатні. Вони досягають намічених професійних висот. Важливим моментом самоактуалізації є прийняття відповідальності за свої дії. Самоактуалізація - це постійний процес розвитку своїх потенційних можливостей з метою досягнення творчої зрілості. За визначенням В. Франкла, самоактуалізація - це не кінцеве призначення людини. Вона є слідством і результатом здійснення сенсу життя [15].

Тобто, дані автори передбачають обов'язковість наявності у людини деякого природженого потенціалу, який рушійною силою її розвитку, глибинною суб'єктивністю на шляху до актуалізації. Такі аналогії можна прослідкувати і в аналітичній теорії К.Г.Юнга, де він визначає в схожих поняттях «самість». Адже «самоактуалізуватися» - в дійсності зовсім не означає «актуалізувати самого себе», а означає це «актуалізувати самість» [18].

Г. Олпорт також виділяє природжені схильності (диспозиції), як сирий матеріал для розвитку особистості. Він розділяє їх на три класи: спільні для виду тенденції, що ведуть до виживання (набір рефлексів, потягів і гомеостатичних процесів), «спадковість» (пов'язані з генами характеристики, що йдуть від сім'ї, роду і раси) і певні латентні (приховані) здібності, які грають вирішальну роль в становленні особистості [11].

Так, вищезазначений аналіз дослідження самосвідомості вітчизняними і іноземними психологами та відсутність універсального визначення і єдності в термінології даної проблематики, дозволяє нам визначити необхідність вперше виділити в структурі «Я-концепції» два рівні. «Перший рівень Я-концепції» буде визначатися в рамках природженого потенціалу людини (К. Роджерс,  Г. Олпорт, В.Франкл, К.Г.Юнг, А.Маслоу), а «другий рівень Я-концепції» – як той, що формується у людини в процесі соціалізації і стає стійким у підлітковому віці  (І.І. Чеснокова).

До теперішнього часу, у сучасній та класичній психології питання рівневої будови «Я - концепції» не розглядалося. І тому, поставлена проблема породжує багато питань відносно конкретного змісту понять «перший рівень Я-концепції» та «другий рівень Я-концепції», процесу формування та взаємодії вказаних структур, сталості або мінливості «першого рівня Я-концепції» та «другого рівня Я-концепції» і ін., - пошук відповідей на які, будуть мати пріоритетні напрямки в наших подальших дослідженнях. Але вже зараз, можна припустити, що на «Я-концепцію другого рівня» як цілісне утворення впливають зовнішні (соціум, його вимоги, мораль і ін.) і внутрішні («Я-концепція першого рівня») умови, внаслідок чого вона змінюється. І навпаки, «Я-концепція другого рівня», що змінюється, впливає на «Я-концепцію першого рівня» та на соціум.

Перефразуючи К.Г. Юнга, також можна відмітити, що як перший, так і другий рівні Я-концепції виражають єдність особистості як цілого. Але в тому ступені, в якому цілісна особистість внаслідок своєї несвідомої складової є свідомою, поняття Я-концепції є частково лише потенційно емпіричним [18].

Крім того, О.М. Леонтьєв зазначає, що поняття «самореалізації» набагато ширше поняття «самоактуалізації». Він висловлює думку про те, що поняття «самореалізації» не прив'язане до певної теоретичної парадигми і позначає процеси особистісного розвитку і трансляції особистістю свого вмісту іншим людям і культурі через творчі і комунікативні процеси (через «Я-концепцію другого рівня»). Поняття «самоактуалізації» О.М. Леонтьєв, навпаки, визначає як конкретне теоретичне трактування розвитку і самореалізації особистості, що склалося в певній науковій парадигмі — особистісно-орієнтованому або потенціальному варіанті гуманістичної психології, що передбачає наявність природженого потенціалу специфічно людських властивостей і характеристик, який повинен за сприятливих умов розвитку розвертатися, переходячи з потенційної в актуальну форму (з «Я-концепції першого рівня»). Таке розуміння «самоактуалізації» та «самореалізації» обумовлює входження цих понять в коло проблематики самосвідомості особистості [8].

Варто відмітити, що самопізнання, самовідношення і саморегуляція (самоактуалізація, самореалізація), як структурні елементи самосвідомості, між собою взаємопов'язані, і їх виділення може бути прийняте лише умовно. Ці компоненти реалізуються на двох планах. В об'єктивному плані їх показником виступає усвідомлена «Я-концепція» - як продукт, в суб'єктивному – самосвідомість, як процес.

Спираючись на проведений аналіз, можна зробити такі висновки.

1. Сучасною психологічною наукою розроблено ряд достатньо обґрунтованих концепцій самосвідомості. В структурному вимірі самосвідомість складається з когнітивного, емоційного, операціонального (поведінкового) і мотиваційного компонента (як окремого або в структурі поведінкового). Вказані компоненти реалізуються в двох планах: в об'єктивному плані їх показником виступає усвідомлена «Я-концепція» як продукт, в суб'єктивному – самосвідомість як процес.

2. На сучасному етапі дослідження проблеми самосвідомості постає необхідність виділити в структурі «Я-концепції» «перший рівень Я-концепції», який буде визначатися в рамках природженого потенціалу людини та «другий рівень Я-концепції», як той, що формується у людини в процесі соціалізації «першого рівня Я-концепції»  і стає стійким у підлітковому віці.

3. Самоактуалізація – це процес розвертання властивостей і характеристик людини, які містяться на «першому рівні Я-концепції», в «другий рівень Я-концепції». А самореалізація, це процес особистого розвитку і трансляції особистістю свого вмісту іншим людям і культурі через «Я-концепцію другого рівня».
Проведений аналіз зумовлює необхідність продовження даної роботи у напрямку визначення в конкретних наукових поняттях чітких законів взаємодії «першого і другого рівня Я-концепції», «першого рівня Я-концепції» і соціуму,  «другого рівня Я-концепції» і соціуму та ролі самосвідомості як процесу в даній взаємодії.

Література

 

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / Сост. С.Г. Бочаров; Текст подгот. Г.С. Бернштейн и Л.В. Дерюгина ; Примеч. С.С. Аверинцева и С.Г. Бочарова. — М.: Искусство, 1979. — 424 с. — (Из истории сов. эстетики и теории искусства).
Белобрыкина О.А. Психологические условия и факторы развития самооценки личности на ранних этапах онтогенеза: автореф. дис. на здобуття наук ступеня канд. психол. наук : 19.00.01 / Белобрыкина О.А. – Н., 2000. – 37 с.
Бернс Р. Психология самосознания: Хрест. (Что такое Я-концепция) / Бернс Р. / под. ред. Д.Я. Райгородский. - Самара: Бахрах-М, 2003. - 420 с.
Выготский Л.С. История развития высших психических функций : собр. соч.: в 6 т. / Выготский Л.С. - М.: Педагогика, 1984. - Т.3. - 313 с.
Гарнцев М.А. Проблема самосознания в западноевропейской философии / М.А. Гарнцев – М.: Издательство МГУ, 1987. – 162 с. - (от Аристотеля до Декарта).
Джемс У. Личность . Психология личности. Тексты. / Под ред.  Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А.Пузырея. – М.: Издательство МГУ, 1982. – 343 с.
Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. / И.С.Кон - М.: Политиздат, 1984. – 335 с.
Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. / Леонтьев А.Н.  — М.: Политиздат, 1975. – 304 с.
Мерлин В.С. Психология индивидуальности : избранные психологические труды / В.С.Мерлин / под ред. Е.А. Климова. – М.; Воронеж: Институт практической психологии : МОДЭК, 1996. – 446 с.
Мухина В.С. Феноменология развития и бытия личности. / Мухина В.С. –  М.; Воронеж: Института практической психологии: МОДЭК, 1999. – 180 с.
Олпорт Г. Становление личности: Избранные труды / Г.Олпорт [Пер. с англ. Л.В. Трубицыной и Д.А. Леонтьева]; под общ. ред. Д.А. Леонтьева. М.: Смысл, 2002. - 286 с.
Поддубная А.В. Структура и механизмы становления профессионального самосознания (Психология и жизнь) / Поддубная А.В. - М.: МОСУ, РПО, 2000. – 357 с. (сб. науч. тр. Вып.1)
Психология личности: Словарь справочник / [авт.- уклад.  П.П. Горностай и Т.М. Титаренко.] - Киев: Рута, 2001.- 320 с.
Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. / Рубенштейн С.Л. - СПб.: Питер, 1999. – 676 с.
Самоактуализация. Психология личности : Тексты / под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузырея. – М.: Издательство МГУ, 1982. – 343 с.
Столин В.В. Самосознание личности. / Столин В.В. – М.: Издательство МГУ, 1983. – 284 с.
Чеснокова И.И. Проблема самосознания в психологии. /  Чеснокова И.И. – М.: "Наука", 1977. – 134 с.
Юнг К. Г. Аналитическая психология и воспитание / Конфликты детской души. (Собрание сочинений) / Юнг К. Г. [перевод Т. Ребеко, 2003 ] — М.: Канон, 2004. – 456 с.

Аннотация

Рассматриваются наиболее распространенные представления относительно структуры и уровневого строения самосознания. Раскрывается и сравнивается содержание понятий "самосознание" и " Я - Концепция". Высказывается мысль о необходимости выделения первого и второго уровня "Я - Концепции" с целью определения "самоактуализации" и "самореализации" основополагающими понятиями психологии самосознания.

Annotaition

The most widespread presentations are examined in relation to a structure and level structure of consciousness. Maintenance of concepts "self-consciousness" and "self-concept" is opened and compared. An idea of the necessity of selection first and the second level "self-concept" with the purpose of determination "self-actualization" and "self-realization" by the fundamental concepts of psychology of consciousness is proposed.